Вимушені переселенці зі Сходу України крізь призму соціальної нерівності
Марина Семенкова Викладач в Національному університеті оборони України
Коли в листопаді вже минулого 2019 року виповнилося 15 років з того моменту, як наша група закінчила навчання в Донецькому національному університеті, цю подію ми святкували в одному з ресторанів столиці, адже з 24 колишніх одногрупників 16 проживали в Києві, ще четверо спеціально заради такої події приїхали з інших регіонів України і із-за кордону. Майже всі, хто на той момент проживав в Києві, переїхали туди, як виявилось, вже після початку конфлікту на сході України – до цього проживаючи як на тимчасово окупованій, так і на підконтрольній територіях Донецької області.
Одним із наслідків збройного конфлікту на Сході України, що станом на 14 вересня 2020 року на обліку перебували 1 456 419 внутрішньо переміщених осіб, за кількістю яких Україна посідає перше місце в Європі і одне з перших місць в світі. Але цифри, що позначають кількість зареєстрованих ВПО, дають нам лише часткове уявлення про те, скільки людей перемістились внаслідок конфлікту в інші регіони України, адже не враховують тих людей, які переїхали з підконтрольної частини Донецької і Луганської областей, а також тих, які виїхали з непідконтрольної частини, але з якихось причин не стали на облік. Якщо більшість переселенців із зони збройного конфлікту виїжджали відносно недалеко (наприклад, найбільшу кількість переселенців в період активної фази конфлікту прийняла Харківська область, а також підконтрольні території Донецької і Луганської областей), сподіваючись повернутись одразу, як тільки зникне небезпека, то жителі підконтрольних територій залишали місце проживання, здебільшого, не з міркувань безпеки, а у зв’язку з невизначеністю суспільно-політичної і економічної ситуації. Переїжджали вони, як правило, до столиці або до інших великих міст країни, плануючи залишитись на новому місці проживання на якомога довший період.
Але і серед тих, хто виїхав з тимчасово окупованих територій, є такі, що переїхали до великих торгово-економічних центрів України з метою там продовжувати будувати своє життя. Так само як і серед жителів підконтрольної території на такий переїзд наважувались насамперед ті, хто мав потрібний для цього так званий «ресурс» у вигляді фінансових можливостей для покупки або довгострокової оренди житла, затребуваної на ринку праці спеціальності, молодий або середній вік і активну життєву позицію, а також відносну свободу – відсутність родичів, які потребують догляду, тощо.
Під час спілкування з’ясувалось, що всі мої одногрупники, які переїхали до Києва, вже мають тут хорошу роботу або успішний бізнес. І хоча, як відомо, на зустрічі випускників люди часто намагаються створити враження благополуччя – благополуччя тих, хто прийшов, і без того не викликало сумнівів. Слід сказати, що і до переїзду випускники однієї з найпрестижніших спеціальностей себе відчували досить впевнено, мали високий соціальний статус і хороший дохід. Переїхавши до столиці всі вони успішно адаптувались до життя в новій спільноті і через більш ніж п’ять років після переїзду мали фінансово-економічну стабільність.
В той же час, як часто зазначається, приблизно половина внутрішньо переміщених осіб змушені були повернутись, часто через фінансові проблеми і необхідність витрачати значну частину доходів на оренду житла, відсутність професійних перспектив, побутову невлаштованість. За даними Національної системи моніторингу «Ситуація з ВПО» за вересень 2019 року середньомісячний дохід одного переселенця в Україні становив 3631 грн. в той час як загальноукраїнський показник на той момент сягав 5398 грн.
При цьому, однак, низка опитувань виявила ознаки незадоволення серед представників місцевих спільнот тим фактом, що їх становище погіршилось відносно внутрішньо переміщених осіб, які переїхали до них у громаду. Згідно Звіту «Внутрішнє переміщення внаслідок конфлікту в Україні: підвищена незахищеність постраждалого населення та чинники напруженості в громадах» на зміну проявам солідарності та підтримки серед місцевої спільноти щодо ВПО прийшли почуття розчарування, безсилля або байдужості. Наприклад, місцеві жителі сприймали приплив ВПО як потенційну загрозу на тлі застою на ринку праці. Водночас чимало ВПО в різних областей підтвердили, що їхніх дітей прийняли до дитячого садка в пріоритетному порядку, що викликало хвилю обурення серед членів приймаючої громади, які протягом кілька років стояли в черзі. Деякі респонденти з приймаючих громад вважали несправедливим, що ВПО не сплачують місцевих податків, при тому що крім доходу від підприємницької діяльності або заробітної плати вони отримували фінансову допомогу з бюджету України, різноманітну допомогу від благодійних організацій, в тому числі міжнародних тощо. Тобто відбулась зміна рівня нерівності між місцевими жителями і переселенцями, принаймні часто складалось таке її сприйняття. Отже, вважається за доцільне поступово переходити від системи надання державою пільг переселенцям до підтримки регіонів розселення в цілому.
Дещо інша ситуація спостерігається відносно жителів Сходу України, які переїхали до столиці або до великих міст країни і мали вищевказаний «ресурс»: часто завдяки ньому вони досить успішно адаптовувались в новому середовищі, займаючи посади, на які могли б претендувати місцеві жителі, створюючи конкуренцію в бізнесі, і тим самим також змінюючи їх ставлення до себе. Середній мігрант є молодшим, активнішим і здоровішим порівняно із середнім місцевим жителем, а якщо додати до цього ще і вимушену необхідність працювати більше і відсутність формальних обмежень щодо працевлаштування для внутрішніх мігрантів – цілком природно очікувати на поступову зміну рівня соціально-економічної нерівності між переселенцями і місцевими жителями.
Звісно, це в Україні відбувалось і раніше, але конфлікт значно прискорив ці процеси і зробив їх більш масштабними. Крім того у випадку з переселенням до великих міст внаслідок конфлікту ми говоримо про масовий приїзд тих, хто і не планував переїзд, маючи хороший дохід і соціальний статус на своєму постійному місці проживання. Принаймні протягом цих вже шести років я, маючи широке коло спілкування в Києві, зустрічаю людей, найчастіше віком від 30 до 40, які займають хороші посади в державному і приватному секторах і які залишили постійне місце проживання через конфлікт на Сході України. Отже і ці переселенці в тій чи іншій мірі зазнають незадоволення відносно себе з боку деяких представників місцевої громади.
Згадую, як в вечір зустрічі розповідала моя одногрупниця Оксани яка, приїхавши наприкінці 2014 року до Києва з невеликого райцентру Донецької області, де працювала у місцевій адміністрації, винайняла кімнату, розіслала резюме і майже одразу влаштувалась на роботу головним спеціалістом в одне з міністерств, де невдовзі стала начальником відділу. При цьому вона також розповіла, що «це відверто дратувало її орендодавця Лілію – жительку Києва, яка будучи ненабагато старше, маючи вищу освіту і проживаючи все життя в Києві, працювала прибиральницею в міні-готелі». Хоча Оксана,по її словам, щоб оплачувати житло і «зачепитись» в столиці, вкалувала з ранку до вечора, в той час як її орендодавець, здаючи дві кімнати в трикімнатній квартирі, працювала чотири години в день прибиральницею лише заради стажу.
Я веду все це до того, що хоча вважається, що міграція в цілому зменшує рівень бідності, зокрема у зв’язку з тим, що люди виїжджають до більш перспективних регіонів, де підвищують рівень доходів, і в той час у зв’язку із виїздом спеціалістів з місця їх проживання зменшується безробіття і збільшується заробітна плата людей, які залишаються, не завжди все це спрацьовує без додаткового регулювання цього процесу. Принаймні у випадку з Україною ми бачимо обезлюднення певних територій і «вимивання» з них людського капіталу, я вже не кажу про тисячі випускників, які навчаються в вишах в інших регіонах, в тому числі у переміщених. Як наслідок – нерівність між регіонами. Крім того, як було зазначено, відбувається і зміна рівня нерівності між місцевими громадами і тими, хто переїхав, внаслідок чого вже спостерігається латентний конфлікт між ними. Я вже не кажу про те, що збільшується нерівність серед самих переселенців.
В будь-якому це переміщення населення є вимушеним, до того ж ми не можемо заперечувати і його деякі позитивні наслідки. Багато переселенців тим чи іншим чином своєю працею або активністю сприяли покращенню життя місцевих громад і про це також треба якомога частіше інформувати. А головне – незважаючи на окремі аспекти, пов’язані із зміною рівня нерівності, спільне проживання і більш тісне спілкування переселенців із Сходу України з представниками інших регіонів сприяє доланню нав’язаних негативних стереотипів і в цілому посилюють консолідацію країни.