“Російська агресія в Грузії не припиняється кожного дня, 27 років поспіль”
Від редакції. Президент України Володимир Зеленський не втомлюється повторювати, що припинення російської агресії проти України і повернення окупованих українських територій є цілком реальним уже найближчим часом.
– Я впевнений в тому, що за мою каденцію ми закінчимо цю війну. Впевнений особисто. Я говорив, що готовий чекати один рік, готовий працювати один рік, – заявив він навесні 2020 року.
В серпні він заявив, що сподівається завершити розпочату Росією війну проти України вже в 2020 році. “Ніхто не закінчить війну швидше за мене”, – стверджує президент України.
Щось подібне заявляли і обіцяли своїм виборцям грузинські президенти і урядовці. Попри це, російська агресія проти Грузія не лише не припинилась, а триває кожного дня. Не видно й жодних передумов для повернення Грузії окупованих Росією не одне десятиліття тому назад територій – Цхінвальського регіону та Абхазії.
Як триває російська агресія проти Грузії, як вона починалась і чим обернулась для місцевих жителів ми досліджували під час відрядження до Грузії в минулому році, ще до закриття кордонів через пандемію коронавірусу. Але вважаємо цю тему надзвичайно актуальною досі. Як нагадування всім нам, українцям, чим можуть обернутися занадто оптимістичні обіцянки наших керманичів. І що “повне припинення вогню” не може свідчити про завершення війни і щасливе повернення всіх вимушено переміщених осіб до своїх рідних домівок.
Викрадення і вбивства людей, постійні спроби російських окупаційних військ захопити нові грузинські території не припиняються досі, навіть через десятиліття після втрати контролю Тбілісі над захопленою Абхазією і так званою “Південною Осетією”.
11 липня на адмінмежі з Цхінвальським регіоном російські військові поранили та захопили 33-річного жителя села Квемо Чала, громадянина Грузії Зазу Гахеладзе.
Торік, 10 березня російські прикордонники, які контролюють адміністративну межу окупованої Абхазії затримали 29-річного громадянина Грузії Іраклія Кварацхелія і звинуватили його в “незаконному перетині державного кордону”. За кілька днів у підконтрольній ФСБ Російської Федерації “прикордонній заставі” в селі Абакєві чоловіка знайдуть мертвим, як потім стверджуватимуть очевидці, з численними слідами насилля.
– Це далеко не єдині випадки вбивств громадян Грузії російськими окупантами. В 2018 році вони викрали, жорстоко катували і вбили контрольним пострілом у голову грузинського військовослужбовця Арчіла Татунашвілі. Сталося це на території так званої “Південної Осетії”. У 2016 році на межі з Абхазією перед відеокамерою вони застрелили Ґіґі Отхозорія. А у 2015-му росіяни викрали 19-річного хлопця, завезли його на територію Південної Осетії, катували, вбили та закопали в землю. Кілька місяців потому, коли здійнявся галас, труп хлопця викопали й повісили на дереві, щоб показати ніби він сам наклав на себе руки. Подібні показові вбивства окупанти проводять час від часу, щоб ми, грузини, не розслаблялись. І щоб ніхто не знав, чи повернешся чи ти живим, якщо вони захоплять тебе в полон, – вважає лідер антиокупаційного руху “Сила в єдності” Давид Кацарава.
За його словами, щорічно російські окупаційні війська викрадають з території Грузії біля ста осіб. За їх звільнення вимагають викуп-штраф, який раніше становив 2000 російських рублів або 80 ларі, а тепер збільшився вдесятеро. Як це відбувається, розповідає жителька села Ерґнеті, що межує з “Південною Осетією”, депутатка сакребуло Ґорійського муніципалітету Лія Члахідзе.
– У деяких селах нашого регіону межа з “Південною Осетією” ніяк не позначена. Росіяни визначають її самовільно, використовуючи старі радянські мапи чи то 1938, чи то 1944 року. За ними виходить, що осетинська межа проходить у когось на городі, на пасовищі або кладовищі. Тих, хто порушує так званий “державний осетинський кордон” вони хапають і вимагають сплатити чималий штраф. Завдяки цим грошам наповнюється бюджет невизнаної “республіки”, а самі прикордонники отримують премії, – пояснює вона.
Окупантам довелося відступити
Чергове захоплення Росією грузинської території влітку 2017 року назавжди змінило життя Давида Кацарава. Успішний продюсер, відомий актор, голова Національної федерації рафтингу Грузії разом з однодумцями вирішив створити громадський антиокупаційний рух “Сила в єдності”. Приводом для цього стало переміщення росіянами прикордонних знаків “Південної Осетії” біля села Бершуеті вглиб підконтрольної Тбілісі грузинської території, що дозволило їм додатково зайняти кілька десятків гектарів. Волонтери руху почали патрулювати так званий кордон з невизнаною “республікою”, аби запобігти новим захопленням. І змусили рахуватися з собою не лише представників грузинської влади, яка спочатку з великою недовірою поставилася до появи “Сили в єдності”, а й окупантів.
– Після війни 2008 року ситуація навколо лінії окупації постійно погіршувалась, грузинська влада практично нічого не робила, закриваючи очі на цю проблему, а суспільство перебувало в інформаційному вакуумі. Останньою краплею для мене стала чергова агресія росіян в липні 2017 року. Коли я прочитав повідомлення про те, що вони хапнули нову ділянку землі неподалік від Тбілісі, то вирішив: “Все, досить!” І вирішив зайнятись громадянським активізмом. З перших днів створення “Сили в єдності” ми почали порушувати спокій, що створювався зусиллями нашого уряду, заступивши до патрулювання лінії окупації навколо так званої “Південної Осетії”. Відтоді кожного дня ми знаходимось там, де викрадають наших громадян і де окупанти намагаються встановити нові загородження з колючим дротом, – розповідає Давид Кацарава.
За його словами, російські окупаційні війська починаючи з 2013 року встановили 53 км нових загороджень. Причому, не лише на адміністративній межі самої “Південної Осетії”, а й на інших грузинських територіях. Проте кількість нових прикордонних стовпів з початком діяльності руху “Сила в єдності” суттєво зменшилась. “Якщо раніше росіяни могли огородити колючим дротом 10 км за рік, то за два останні роки змогли перекрити тільки 1,3 км. Та й то здебільшого десь у глухих місцях глибоко в лісі, щоб не попадати нам на очі”, – додає Давид Кацарава.
Також за його даними, суттєво зменшилась й кількість викрадень: якщо у 2017 росіяни змогли захопити за “незаконний перетин кордону” 127 осіб, то в 2018 — вже менше ніж сто. В 2019-му їх кількість теж зменшилась. Завдяки активістам “Сили в єдності” Грузії вдалося нещодавно повернути під свій контроль велику ділянку території з лісом поблизу села Атоці.
– Цей ліс ніколи не входив до складу Цхінвальського регіону, але довгі роки фактично не контролювався грузинською владою. Коли росіяни розпочали повзучу окупацію вказаної території, ми приїхали туди і попередили їх, що в разі захоплення лісу їм доведеться в нас стріляти. Ми ж завжди виходимо на патрулювання без зброї і стріляти в нас не наважуються. Росіяни розуміють, що політична ціна і проблеми за вбивство або викрадення наших активістів буде незрівнянно вищими в порівнянні з тим, що вони можуть за це отримати. В результаті нам вдалось звільнити ліс і повернути його під контроль Грузії. Окупанти змушені були відступити і визнати, що ліс не може бути їхнім, – підсумовує Давид Кацарава.
Останнім часом волонтери громадського руху “Сила в єдності” перебувають не лише на лінії окупації з “Південною Осетією”, а й на спірній ділянці грузинсько-азербайджанського кордону. Причиною конфлікту стала територія великого монастирського комплексу Давид-Гареджі, в радянські часи розділеного між двома країнами. Заснований на початку VI століття монастир вважається важливою культурною, історичною і духовною пам’яткою Грузії. Проте наприкінці квітня п. р. азербайджанські прикордонники перестали допускати відвідувачів до Удабно — одного з найбільших монастирів Давида-Гареджі. Вирішити проблему з 1996 року намагається спільна комісія з демаркації і делімітації кордону між Грузією та Азербайджаном. Проте результату в її роботі поки не видно.
– Цю бомбу уповільненої дії нам підсунули комуністи під час делімітації ділянки нашого кордону, де розташований Давид-Гареджі. Претендувати на цю частину грузинської історії і одну з перлин ранньої християнської спадщини нашої країни Азербайджан не може ніяк. А останнім часом риторика з його боку стала все більш войовничою, – пояснює Давид Кацарава. – Одностороннє закриття доступу до частини монастирського комплексу з боку Азербайджана не сприяє врегулюванню цього конфлікту. Я переконаний, що там теж не обійшлось без “сприяння” російських спецслужб, зацікавлених у погіршенні відносин між Грузією і Азербайджаном. Проте стояти осторонь цієї проблеми ми не можемо, тож нам доводиться реагувати.
Село на лінії окупації
“Ось там можуть сидіти російські прикордонники, ближче краще не підходьте”, – показуючи в бік окупованої “Південної Осетії”, попереджає Лія Члахідзе. Ми знаходимось на околиці тихого невеличкого села Ерґнеті Ґорійського муніципалітету. В кількох метрах від нас “прикордонна” стіна з колючого дроту і камерами відеоспостереження. А неподалік — траса, що поєднує Ґорі з Рокським тунелем — кордоном між невизнаною осетинською “республікою” і Росією. Проте неподалік від будинку Лії Члахідзе цю трасу перерізають зелені банери. Далі проїзду нема: там починається Цхінвалі, столиця окупованого регіону.
Роздивитися Цхінвалі можна з тераси найближчого до нас будинку. Коли ж тут не було штучно встановленого кордону, дійти до цього міста з Ерґнеті можна було пішки за якихось 15 хвилин.
– Часто у нас можна почути, що відбувається в Цхінвалі. Торік вони святкували “День незалежності”, влаштували феєрверк. Гуркіт від нього чули навіть у Ґорі. Багато хто захвилювався, у соцмережах почали писати, що в “Південній Осетії” знову стріляють. Довелось заспокоювати людей. А нещодавно я чула як на весіллі у Цхінвалі люди співали грузинські пісні. Річ у тому, що гуляти весілля або справляти поминки там прийнято не в ресторанах, а просто на вулицях, де виставляють довгі столи і запрошують рідних і знайомих, – розповідає Лія Члахідзе.
Сама Лія родом із Цхінвалі, там же похований її чоловік, якого вбили у 1991 році в розпал грузино-осетинського конфлікту. Будинок жінки в Ерґнеті згорів у серпні 2008-го під час бойових дій. Відновити його вдалось лише кілька років тому. Тоді ж у підвалі будинку Лія вирішила створити музей, присвячений російсько-грузинській війні. В ньому виставлені фрагменти касетних бомб, осколки снарядів, фотографії, дитячі іграшки і різноманітні речі, знайдені у спалених будинках односельців.
– Оскільки Ерґнеті розташоване лише за півтора кілометра від Цхінвалі, воно одразу опинилося в епіцентрі війни. Коли сюди зайшли російські окупанти, вони одразу вбили 12 осіб і підпалили 160 будинків. Мого 90-річного сусіда вони спалили живцем: рідні просто не встигли його вивезти. Сама війна тоді тривала лічені дні, але окупанти встигли знищити тут усе. Ґвалтували жінок, а село вщент розграбували. Я з дітьми виїхала з Ерґнеті на другий день військових дій, 9 серпня, коли вже тут неможливо було знаходитись. Пам’ятаю, невдовзі вирішила повернутися додому, подивитися, що від нього залишилося. Вдяглася у все чорне, закрила очі, щоб не бачити, хто, в разі чого, буде в мене стріляти. Обійшлося. Але на місці будинку я побачила згарище. Неподалік від мене живе старенька жінка, яку росіяни заради веселощів кинули у вогонь. Щоправда, одразу комусь стало її шкода і жінку врятували. Проте вона від пережитого втратила пам’ять. Все, що вона знає про себе, що її звати Маня, – каже Лія Члахідзе.
У 1990-ті роки на трасі в Ерґнеті виник великий ринок, на який приїжджали скуплятися навіть з Цхінвальського регіону. З приходом Михеїла Саакашвілі його закрили, і тепер він залишився на окупованій осетинській частині. “Ринок допоміг зблизитися осетинам і грузинам, а з його закриттям в Ерґнеті цей процес припинився”, – згадує Лія. Нині тут нема навіть магазинів: за покупками місцеві жителі їдуть до Ґорі або сусідніх сіл. Відсутня в Ерґнеті й робота: люди здебільшого живуть натуральним господарством.
У багатьох жителів Ерґнеті в Цхінвальському регіоні залишились родичі. Проте бачаться вони тепер нечасто. Для того, щоб з розташованого поруч Цхінвалі дістатись Ерґнеті людям доводиться робити величезний крюк через російський Владікавказ, Тбілісі і Ґорі. Замість 15 хвилин пішки через примхи окупантів ця дорога розтягнулась на цілий день в один бік, під час якої треба долати кілька кордонів. За словами Лії Члахідзе, для поїздки до Грузії “громадяни” “Південної Осетії” повинні пред’явити дійсний російський закордонний паспорт, отримання якого влітає їм у добру копійку. Перетинання кордону з північним сусідом теж не проходить спокійно: росіяни осетинів, м’яко кажучи, недолюблюють. Всіляко усувають вони місцевих й від ухвалення тих чи інших рішень у “Південній Осетії”. Приміром, у невизнаній республіці існують поселення для сімей російських військових, куди осетинів пропускають лише за спеціальними дозволами. Час від часу це викликає обурення. Місцеві заявляють, що це їх земля, а росіяни відповідають: “Ми за неї проливали свою кров, тому вона не ваша, а наша”.
Проїхати до окупованої “Південної Осетії” за спецпропусками можна лише в сторону Ахалґорі. А через Ерґнеті дозволено проїзд до контрольованої грузинської території лише для важкохворих. Їх підвозять до контрольно-пропускного пункту машинами екстреної допомоги і передають представникам “Червоного хреста”, які везуть їх далі до Ґорі або Тбілісі.
“Я обов’язково повернусь до Сухумі”
“Якби я мав “крейду життя” з фільму “Денна варта”, то постарався б запобігти тій трагедії, яка вразила наші народи. Я б зробив так, щоб сьогодні грузини та абхази жили в мирі й злагоді, десятки тисяч чоловік залишились би живими. А ще я мрію запросити вас усіх до себе додому, в Сухумі. Хочу накрити великий стіл, всадити туди всіх своїх друзів, усіх знайомих і незнайомих, і щоб він тягнувся від Інгурі до Псоу. І щоб за цим столом були б веселі і щасливі обличчя”.
Так описує свою мрію відомий грузинський блогер Ґіорґі Джахая, який в юності був змушений тікати з батьками з рідного Сухумі.
Той день — 27 вересня 1993 року — Ґіорґі пам’ятає в найменших деталях, ледь не посекундно. Його, разом з майже чотирма тисячами інших біженців із зони війни в Абхазії з Сухумі вивозили на кораблі “Костянтин Ольшанський”. Згодом цей корабель опиниться в епіцентрі військової агресії Російської Федерації проти України, у Криму. Команда “Костянтина Ольшанського” відмовилась перейти на бік РФ і окупантам вдалось захопити корабель вже після анексії півострова за допомогою гранат і автоматичної зброї.
Створений у 2005 році і ідомий під ніком Cyxymi блог Ґіорґі Джахая швидко став популярним і з часом став містити найбільший в інтернеті архів документів, фотографій і відео репортажів часів війни в Абхазії 1992-1993 років.
– Моє покоління — останнє, яке має особистий досвід спілкування з абхазами, адже ми з ними разом зростали, дружили. Ті, хто молодші за мене років на п’ять, уже такого досвіду не мають. Грузини до Абхазії приїхати не можуть, а абхази з окупованої території лише зрідка приїжджають до Зуґдіді або Тбілісі. Російська антигрузинська пропаганда зробила свою справу і це дуже добре видно в коментарях до мого блогу. Хоча я заохочую їх до спілкування, але дуже часто виникає агресія. Я намагаюсь припиняти такі коментарі, щоб не давати приводу для нових образ. Часто я в своєму блозі подаю інформацію про звичайне життя в Абхазії, що нечасто висвітлюється в грузинських медіа. Натомість жителі Абхазії сприймають мою інформацію негативно, їм не подобається, що їх життя потрапляє до публічного медіапростору. Однак у час соціальних мереж складно приховати голку в стозі сіна, – розповідає Ґіорґі Джахая.
Блогер зізнається, що був дуже засмучений через те, що Україна проґавила момент, допустивши військову агресію Росії на своїх східних територіях. За його словами, дії окупантів нічим не відрізнялись від того, що вони вчинили в Абхазії на початку 1990 років, навіть більшість ключових осіб у розв’язаній війні в Грузії і Україні були ті самі. Тому Ґіорґі вважає: якби в Україні уважніше вивчали досвід його батьківщини, то могли б краще підготуватися до нападу росіян.
– Тим більше, що агресія Росії проти моєї країни триває вже 27 років поспіль, кожного дня. Не всі навіть у нас це розуміють, бо не всі дії окупантів люди можуть назвати агресією. Але це саме так, – стверджує Ґіорґі Джахая.
Попри те, що багато грузин, які змушені були тікати з Абхазії вже не вірять у можливість свого повернення в рідні домівки Ґіорґі вважає, що обов’язково повернеться до Сухумі і запевняє, що зробить усе задля цього.
– Багато людей вже осіли на нових місцях і не хочуть повертатися. Нелегко їм буде зриватися і переїжджати знов. Але я переконаний, що в разі можливості повернення до Абхазії більшість повернеться, – зізнається він.
“Вони втратили все”
Внаслідок воєнних дій в Абхазії і Цхінвальському регіоні на підконтрольну Тбілісі територію Грузії переїхало біля 274 тисяч вимушених переселенців. Ті, хто потрапив до першої хвилі переселення з Абхазії був змушений багато років жити в старих готелях або тісних гуртожитках. До другої хвилі, після серпня 2008 року, грузинська влада була готова значно краще. Для переселенців почали будувати мікрорайони або нові поселення у різних місцях Грузії, їм стали виплачувати соціальну допомогу, з’явились програми підтримки серед них малого підприємництва і перекваліфікації, частина з яких активно діє і сьогодні.
– Довгий час проблема внутрішніх переселенців у Грузії заперечувалась. Влада запевняла людей, що вони дуже скоро зможуть повернутися до себе додому, і вони вірили в це, продовжуючи жити “на валізах” і не намагаючись інтегруватися в нове для себе суспільство. Через це було втрачено дуже багато часу. І лише після 2008 року країна почала створювати і реалізовувати нову політику стосовно тих, хто змушений був виїхати з окупованих територій, – коментує психологиня Джана Джавахішвілі, яка вже більше 25 років працює з переселенцями.
Втім, вона вважає, що ситуація в Грузії була не найгіршою. І як приклад наводить сусідній Азербайджан:
– Я працювала з переселенцями після карабахського конфлікту, бувала у Вірменії і Азербайджані і співпрацювала з обома цими сторонами. В Азербайджані я бачила, що їх переселенці довгі роки жили у наметах, оскільки їх уряд вважав, що це тимчасові проблеми. У Грузії все-таки надавалися готелі і гуртожитки, хоча нереалістичних обіцянок теж вистачало. Звісно, хотілося б більше підтримки і не стільки у вигляді грошової допомоги, скільки сприянням створенню нових робочих місць. Адже їм потрібно стати економічно самостійними і якомога менш залежними від держави. У цьому наша країна, на жаль, виявилася не дуже успішною.
Одне з найбільших селищ, збудованих за лічені місяці після війни в так званій “Південній Осетії”, розташоване неподалік від Тбілісі і має назву Церовані. В ньому проживають переважно переселенці з Цхінвалі і Ахалґорі — адміністративного центру Ахалґорського муніципалітету регіону Мцхета-Мтіанеті, який нині перебуває під контролем окупаційної російської влади.
Місцеві жителі охоче йдуть на контакт з журналістами, проте просять не афішувати свої імена. Зрозуміти їх можна: більшість вихідців із Ахалґорі мають спеціальні перепустки до “Південної Осетії” і час від часу на день-два повертаються до рідного міста. Якщо ж окупантів виникне підозра у їх “неблагонадійності” через коментарі журналістам у них можуть виникнути проблеми.
– В Ахалґорі ми жили дуже добре, мали свій маленький бізнес, який окупанти відібрали одразу ж, як захопили владу в місті. Коли жити там стало фізично неможливо, наприкінці 2008 року ми виїхали до Тбілісі, а згодом отримали будинок у Церовані, – розповідає грузин Давид (ім’я змінено). – З початку окупації Ахалґорі перебувати там було страшно. Проте запам’яталось, що молоденькі російські солдати постійно ходили голодні. Вони не мали чого їсти і зривали зелені ягоди. Мені було їх шкода і я підгодовував цих хлопців. Майже всі мої знайомі і рідні виїхали звідти. Залишились в Ахалґорі лише ті, хто має там якісь магазини, а також літні люди.
Чоловік впевнений, що в разі повернення міста під контроль грузинської влади, більшість його земляків повернеться до Ахалґорі. “Але я — навряд чи. Мій дім уже тут, у Церовані”, – стверджує він.
Біля розташованих майже впритул однотипних будинків на 65 кв. метрів є маленькі присадибні ділянки. Майже на кожній вулиці працює по декілька магазинів.
– Більшість людей купує продукти у борг, – зізнається продавець в одному з них. – Тішить, що робота у місцевих є: поруч є пивний завод, дехто працює у Тбілісі. Але зарплати у людей невеликі, прожити на них важко. Невеликі й пенсії — в середньому десь по 200 ларі (біля 2000 гривень). Добре заробляють хіба що ті, хто працює в державних органах.
– Хвилі переселення на початку 1990-х і у 2008 році дуже відрізнялись між собою. Адже з Абхазії переважно їхали міські жителі, а з “Південної Осетії” – селяни. Але такі селища як Церовані будувалися за принципом казарми. Тоді як традиційні грузинські села завжди виростали навколо загального центру: площі або церкви. Влада не подумала про це і всі будинки побудувала суцільними рядами. Щоправда, люди почали якось пристосовуватися, багато хто почав вирощувати на присадибних ділянках квіти, щось добудовувати і намагатися якось адаптуватися з максимальним комфортом для себе, – каже Джана Джавахішвілі.
За її словами, нині інтерес у грузинського суспільства до проблем внутрішніх переселенців спав.
– Спочатку, на хвилі переселення, всі намагаються допомогти людям. Однак дуже швидко приходить розуміння, що вони є конкурентами за робочі місця, житлову площу, навіть на хліб. У деяких селах свого часу доходило до конфліктів, які виникали через чергу за водою і продуктами. Адже там в одну мить до 2000 місцевих жителів додалось додатково 3000 переселенців. У такі моменти в суспільстві починають відчувати, що такі люди є конкурентами, виникає відторгнення, стигматизація. А на зміну цьому приходить втрата будь-якого інтересу, коли подібні питання витісняють якісь власні проблеми, – підсумовує Джана Джавахішвілі.
У свою чергу головними напрямками політики у врегулюванні конфлікту з Абхазією і “Південною Осетією” міністерка з питань примирення та громадянської рівноправності Грузії Кетеван Ціхєлашвілі називає деокупацію країни і зближення розділеного цим конфліктом суспільства. Її апаратом недавно була представлена програма “Крок до кращого майбутнього”, в якій, за словами міністерки, закладені механізми, що мають знайти компроміс між Грузією і невизнаними “республіками”.
– Грузинська сторона відкрита до діалогу, ми вважаємо, що це єдино правильний шлях до відновлення довіри між людьми по дві сторони від колючого дроту. Коло питань, навколо яких відбувається цей діалог, дуже широкий — побутові, сільськогосподарські, культурні. Ми приділяємо увагу і англійській, і абхазькій мовам, тим більше, що остання зазнає великих ризиків в окупованій Абхазії через політику русифікації на цій території. Все це ми здійснюємо без піару. Не тому, що ми цього не хочемо. Просто по інший бік лінії розмежування люди наражаються на великий тиск з боку окупаційної влади, якщо вони залучаються до контактів з грузинською стороною. Як на мене, такою є цілеспрямована політика Російської Федерації, яка бачить, що у подібних контактів і кроків з нашого боку є величезний потенціал для примирення, – коментує Кетеван Ціхєлашвілі.
Осетини і абхази можуть отримувати в Грузії безоплатну медичну допомогу і освіту. Раніше для приїзду з окупованої території було потрібно отримати грузинський паспорт. Тепер же достатньо мати індивідуальний електронний номер, що не підтверджує наявність громадянства, але дозволяє ідентифікувати тих, хто звертається до лікарів.
– Поки окупанти вирішують свої військово-політичні завдання, розширяючи на окупованих територіях свої військові бази, ми допомагаємо жителям Цхінвальського регіону і Абхазії медикаменти, допомагаємо вирішувати конкретні проблеми, з якими вони можуть зіткнутися в тому ж аграрному секторі. Наша мирна політика дуже принципова, але водночас доволі гнучка і прагматична. Ми вважаємо, що сприяння контактам між людьми — єдино можливий шлях до вирішення конфлікту. І рано чи пізно це може призвести до руйнування тих барикад, які будує Росія, – підсумовує Кетеван Ціхєлашвілі.
Що ж стосується внутрішньо переміщених осіб, то, на думку грузинського блогера Ґіорґі Джахая, єдину реальну допомогу, що їм може надати держава — житло.
– Здебільшого їм надаються будинки і квартири в місцях їх компактного проживання. З одного боку, це вірна політика, однак рано чи пізно такі поселення переселенців починають перетворюватися на доволі депресивні райони, з яких усе важче стає вирватися. Я сам у такому жив деякий час, – каже він. – Потім у переселенців з’явилась можливість не лише отримати квартиру, а й гроші на житло. Як на мене, це вірний підхід. Утім, скільки б держава не надала таким людям, цього все одно було б не достатньо. Адже вони під час війни втратили все. А того, що вони втратили, вже не повернеш.
Матеріал підготовлено в рамках проекту “Giving Voice, Driving Change– from the Borderland to the Steppes” за підтримки Інституту висвітлення війни та миру. Висновки і думки, висловлені в цій публікації належать їх авторам і не обов’язково відображають офіційну політику або позицію IWRP.