Тисячі облич еміграції
Біженці, заробітчани, переселенці — усі вони покинули рідну землю, але шляхи і долі їх є різними
Проблема міграції така ж давня, як і людська цивілізація. “Яке місто мене прийме? Який друг дасть мені безпечну країну, надійний будинок і врятує мене?”, — казав Евріпід ще у V ст. До н. е. Покидати рідний дім, батьківщину, родину завжди важко, особливо, коли переселення є вимушеним, до того ж мігрант на новому місці завжди є чужим. “На 2019 рік 79,5 млн. покинули свої країни (а це населення двох Україн!)”, — каже Віолета Вагнер, менеджер Східної Європи і Центральної Азії в Міжнародному центрі розвитку міграційної політики (ICMPD). І яким би уразливим не було становище людей, що вирушили у чужі краї, їх долі складаються дуже по-різному.
Біженці рятують життя
У нашому уявленні, біженці — це переважно бідні, обдерті та голодні люди, що тонуть під час морських морських переправ, беруть штурмом вокзали європейських міст чи жебракують на вулицях. Мені ж вдалося познайомитись в Данії із біженцями, які вільно розмовляють англійською, є освіченими, розумними, працьовитими і заможними.
Перерва у данській міжнародній мовній школі, де вчаться біженці
Серед них — 20-річний Таєр, що під час першого тесту із данської мови у міжнародній мовній школі не зробив жодної помилки, вільно володіє англійською, швидко читає і має енциклопедичні знання із багатьох галузей. Ну ніяк не поєднувалась така освіченість із його юним віком! Лише через через деякий час Таєр зізнався, що є насправді на чотири роки старшим.
— Моя сім’я залишилася в Дамаску, батько до війни мав меблеву фабрику, — неохоче згадує хлопець, — я вчився в Алеппо університеті на ІТ-факультеті. До слова, сама будівля нашого вишу довго залишалася безпечним місцем, її не бомбили, хоча довкола вже були руїни. Це сталося саме під час іспиту… Армія Асада скинула на університет дві бомби, загинуло близько ста осіб, серед них і мої друзі.
Таєр показує на телефоні фото тих днів. Тоді, в 2013-му, в Сирії на Новий рік несподівано випав сніг. На фото Теєр, його батьки, три брати і сестричка, а за ними — суцільні руїни багатоповерхівок із вибитими вікнами, розваленими дахами, обвугленими стінами… На інших фото — розвалини татової фабрики, видно стоси свіжозаструганих дощок, що мали невдовзі стати меблями для мирних сирійців, що щасливо жили у своїй країні.
— Тоді ми вирішили, що я буду тікати, — веде Таєр далі. –– Я мав дістатися до Данії, зголоситися у табір для біженців і сказати, що маю 18 років. Якщо б з волі Аллаха, все пішло, як задумано, я після отримання статусу біженця мав право стягнути в Данію всю мою сім’ю, як неповнолітній. З тих днів минуло три роки, і мені навіть за новими документами вже минув 21 рік, статус біженця я вже отримав, а ось рідних не відомо коли побачу, бо я вже дорослий і самостійний, тому можу обійтися без батьків. А я так за ними сумую, особливо за мамою і малою сестричкою… За усім сумую…
Нині родина Таєра залишається у Дамаску, умов для нормального життя нема, вони навіть рідко можуть з ним порозмовляти, бо не завжди є інтернет зв’язок та електропостачання, щоб бодай зарядити телефон.
Таєр отримав скерування у комуну міста Хольбека (за 60 км від Копенгагена), поки тривав пошук житла хлопця запросила пожити у себе данська сім’я, люди які ніколи навіть не бачили хлопця! Після кількох місяців спільного життя Таєр має нових друзів, які навіть запросили його до себе на різдвяну вечерю, і він прийшов, хоч є мусульманином. Також Таєр, як і кожен біженець, має “контакт персон” — громадянина Данії, який з власного бажання на волонтерських засадах допомагає біженцям асимілюватися в країні. До речі, отримавши житло та грошову допомогу, якої заледве вистачало на комунальні послуги і скромне харчування, Таєр намагався на усьому економити, щоб передати трохи грошей рідним у Сирію. Закінчивши “хай скуле” (вищу школу), хлопець вступив в університет, де нині вивчає ІТ-технології. Зважаючи на здібності хлопця, його ерудицію та фотографічну пам”ять, ймовірно його майбутнє в Данії буде щасливим. Але чи загояться рани туги за рідними?
До речі, згідно з даними Євростату, кількість заявок на притулок у 2019 зросла на 11,2 % порівняно з 2018 роком. Піковим ж був 2015 рік, коли 1 690 282 біженців просили притулку і захисту у 27 державах-членах ЄС.
Гастарбайтери — “робочі гості”
Заробітчан чи трудових мігрантів не можна називати біженцями, бо вони їдуть із своєї волі, і хоч доля їх не менш важка, вони не втікають від війни, переслідувань, знущань, і у будь-який момент можуть повернутися до рідного дому. За даними Міністерства соціальної політики на постійній основі за кордоном перебуває 3,2 мільйони громадян України. Водночас, ця цифра не є постійною, бо є ті, котрі приїжджають і від’їжджають, і у міграційному процесі беруть участь у середньому від 7 до 9 мільйонів чоловік на рік, і у кожного свій шлях, бо ж як казав Макс Фріш: “Ми запросили робочу силу, а приїхали люди”.
Кармен Гермаківська родом із буковинського села Кельменці, незвичне ім’я дав їй тато, що під час Другої cвітової війні познайомився із іспанським партизаном, що весь час розповідав про свою дружину Кармен. І це рідкісне для українців ім”я не раз допомагало жінці у житті, бо усі запам’ятовували з першого разу, а в Італії сприймали за свою, не читаючи прізвища. У голодні 90-ті жінка на зарплату медсестри не могла утримувати трьох маленьких дітей, отож як і багато жінок-заробітчанок, позичивши грошей на туристичну візу та квиток, поїхала в Італію на заробітки. Спершу потрапила у Калабрію, де пiвроку працювала “на чорно” у сiм’ї лiтнiх людей, де не мала нi години, нi дня вiдпочинку, ні навiть права вийти з дому. А оскільки вибору не було, то скорилася, i постійно вчила iталiйську мову. А коли змогла розмовляти, то одного дня тихцем зібрала речі втекла до Мiлана, де спершу знайшла тимчасову роботу на пiдмiну, а згодом i постiйну, а ще “пермесо” — дозвіл на проживання. Опісля пiшла вчитись, отримала диплом на знання італійської мови, а згодом і підтвердила диплом медсестри, що дозволи їй знайти роботу за фахом у медичній установі.
Нині Кармен в Італії — успішна і щаслива
“Нині я живу у селі П’єве Вергонте, де у кредит купила квартиру з окремим входом, подвір’ям та городом, з моїх вікон видно засніжені альпійські вершини. Тут почуваєшся, як на курорті — поруч річка, ліс, старовинний замок і величний готичний собор, — розповідає Кармен. — На роботу їжджу автомобілем, який переобладнала на газ, щоб було економніше. Закинутий город перекопала й вирощую картоплю, огірки, цибулю, часник, помідори, кабачки, буряки… Тому на столі — справжній український борщ! А спільне із сусідами подвір’я перетворила в ботанічний сад, насадивши українських мальв, жоржин, чорнобривців, гладіолусів та й іншої італійської краси”. Тепер і у П’єве Вергонте усі жителі знають, де живе весела й роботяща українка Кармен.
Наймолодша донька жінки Ганнуся, отримаши документи на воз’єднання сім’ї, як неповнолітня, переїхала в Італію, вже має свою сім”ю, а Кармен із задоволенням няньчить онучку Ізабеллу.
Життя в Італії жінка розпочала, як гастарбайтерка, що у перекладі із німецької дослівно означає “гість-робітник”, тепер ж її життя не відрізняється від пересічного італійця, і їй більш пасує означення “особа із міграційним фоном”.
Переселенці мають захист своєї держави
У 2014-му у наслідок агресії Росії тисячі мешканців Криму та Донбасу були змушені покинути свої домівки та переселитися в інші регіони України. “Ми називаємо їх вимушеними переселенцями або ВПО (внутрішньо-переміщеними особами), але не біженцями, бо перебувають не за межами своєї країни”, — пояснює Віолета Вагнер.
За даними Міністерства соціальної політики, майже півтора мільйона громадян України вимушені були покинути свої домівки і виїхати на підконтрольну Українській владі територію в пошуках захисту, а часто і порятунку життя.
Серед них сім”я Асана Якубова, що нині живе у Дрогобичі на Львівщині. “Історія кримсько-татарського народу сумна і трагічна, — розказує чоловік, — у 1944-му моїх предків виселила радянська влада із рідного села в Криму в Узбекистан, де народилися мої батьки і я. Коли мені було 4-5 років, ми повернулися, але на жаль, село, у якому жили дідусь та бабуся, знесли, нині там заповідна зона на плато Ай-Петрі, тому ми оселилися біля Бахчисараю. У 1988 році найбільшою була проблема: не прописували, бо не працюєш, а на роботу не брали, бо нема прописки. Ось такий парадокс! Це тривало рік чи два. Опісля життя кримських татар по-трохи почало налагоджуватися, був створений телеканал АTR, радіо MeydanFm (нині — у Києві), рідною мовою виходили газети і журнали, було навчання у школах…”
Асан Якубов у музеї культурного центру кримських татар “Ісхан-Щирість”
Але прийшов березень 2014-го: анексія, так званий референдум, вихід українських військ. Асан зрозумів, що першими під нагляд російських спецслужб потраплять ті, люди, що мають активну громадську позицію, інтелігенція, щоб залишилася лише сіра маса, яку цікавить лише “робота, дім, поїсти”. Отож 26 березня 2014 року Асан із дружиною, 4-річним сином та 2-річною донькою, взявши дві сумки речей, приїхали до Львова. Чоловік думав, що через максимум два місяці Крим буде знову українським, і він повернеться додому, тоді б не повірив, що залишиться на 6 років…
Сім”я Асана потрапила у Дрогобич на запрошення Артура Дески, заступника директора БФ “Карітас” Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, їх поселили у готелі при Карітасі.
“І це було перше неймовірно приємне відчуття, коли мусульманам (і то таких, що дотримуються усіх приписів Корану) дали прихисток християни, — каже Асан, — ба більше, нашу першу п”ятничну молитву у Дрогобичі ми провели на території Карітасу! Про таке у Криму не могло би бути і мови. Там ми звикли до іншого, особливо, як ідеш один ввечері після іфтару, і хтось просить закурити, то треба або тікати, або битися, бо будуть клопоти. А якщо таке у Дрогобичі навіть уночі, то перехожому треба саме цигарку. На питання, чому до нас так добре тут ставляться, одна жінка відповіла, що її діти працюють у Чехії, і вона знає, як це важливо, щоб до людей на чужині добре відносилися. Не дарма, створюючи свою громадську організацію, ми назвали її “Іхсан”, що у перекладі щирість, бо це основа у стосунках. І нас на заході України справді прийняли щиро. І нині у Дрогобичі уже понад двадцять сімей кримських татар.
Нас часто питають, як вам тут?, — каже Асан Якубов, — А я відповідаю, що найбільш показовим моментом у випадку переїзду людей на нове місце, є народження дітей. За 6 років в нашій общині народилося понад двадцять дітей, і у мене особисто теж третій син, якому зараз майже чотири роки. І знаєте, якщо б не ця причина, через яку ми сюди приїхали, то я б сказав, що моє життя зараз є суперовим. Хоча зізнаюся, що Крим дуже часто сниться. Скучаю не за самою землею, скажімо, бо Карпати гарніші за Кримські гори, я сумую за місцями, що пов”язані із спогадами, емоціями, переживаннями, а ще за друзями, родичами”. Проте Асан та його близькі із оптимізмом дивляться у майбутнє, і вірять, що Крим буде українськими і вони колись таки повернуться на рідну землю…
Ніхто не знає, що з ним буде завтра, чи кожного із нас не спіткає доля емігранта. “Недарма 1-ша стаття Конституції Німеччини звучить так: “Гідність людини недоторкана” — пояснює, Андрей Гурков, журналіст “Deutsche Welle”.
Тому ми повинні з належною повагою ставитися до кожної особи.